Карстові озера на Гусятинщині ніколи не замерзають

03.10.2018 08:36

     Карстові озера розташовані на галявині посеред села Вікно Гусятинського району Тернопільської області. Вони бездонні й ніколи не замерзають. Поверхня води вкрита водоростями, тому на сонці колір змінюється від темно-синього до блакитного і фіолетового.

 

     Із центральної автостанції Тернополя до Вікна вісім разів на день ходить автобус. Дорога займає півтори години. Квиток в один бік коштує 9,5 грн.

 

     Колись на площі півтора гектара було п"ять карстових озер, оточених болотом. Після меліорації у 80-х роках минулого століття їх залишилося два. Одне озеро місцеві жителі обгородили і щороку на Водохреща освячують у ньому воду. Друге залишилося у своєму первісному вигляді.

 

     — "Вікнинами" озера назвали, бо вони сполучені між собою під землею. Їм ми завдячуємо і назвою села, — розповідає директор місцевого краєзнавчого музею Ганна Чемера, 65 років. — Перша письмова згадка про село Вікно датується 1464 роком. Раніше біля підніжжя гори Довгої за півтора кілометра від підземних джерел було невелике поселення Зелена Груша. Люди, які вижили після татаро-монгольської навали, переселилися до вікнин. Першим це місце облюбував якийсь рибалка. Він поселився біля потічка, що брав початок з великого болота.

 

     Озера утворені підземними водами, що в кількох місцях прорвалися назовні могутніми джерелами. Вони живлять усі криниці у селі. Спроби визначити глибину були безуспішними.

 

     — Пани ще за Австрії хотіли дізнатися, чи озера десь мають дно і звідки витікають джерела, — продовжує директорка. —  Запускали рибу туди. То вона спочатку була в одному озерці, а за якийсь час з"явилася в інших. Дідичі подумали, що то хтось спеціально рибу підкидає. Позначили її фарбою, що не змивалася. Переконалися, що риба з одного карстового озерця перепливає в друге. Із Відня привозили спеціалістів. Але все одно не змогли дізнатися, яка ж насправді тут глибина. Зрозуміли, що в озерах немає дна, а є такі "вікна". Тому і наше село називається Вікно.

 

     Ще один переказ стверджує, що чоловік привів до джерел своїх коней. Почав напувати. Несподівано коні зірвалися із крутого схилу і впали у воду. Витягнути їх  було неможливо. А за кілька днів тварин виловили у річці Збруч біля селища Тарноруда, що за 25 км. Тому це озеро називають Безоднею.

 

     Село було власністю дідичів Федоровичів. На місці теперішньої сільради стояв панський палац. 1883-1884 років у панів гостював Іван Франко. Був тоді у скруті після Коломийської тюрми. Познайомився із Володиславом Федоровичем у Львові і приїхав на відпочинок. Жив у маєтку, писав біографію Володиславового батька Івана, який був послом австрійського парламенту.

 

     — Я так думаю, Федорович мав йому заплатити за працю. Але достеменно то невідомо. Точно знаю інше: поет щодня вмивався у наших вікнинах. Цю історію розказував ще мій прадід, — пригадує Ганна Олексіївна. — Він якось їхав по снопи і бачив усе на власні очі. Іван Франко до схід сонця вийшов із панського палацу. Ішов босий до вікнин 500 метрів. Колись було заведено ходити зранку по росі. Та і взуття берегли. Мав черевики, шнурками зв"язані, перекинуті через плече. Вмивався, а потім узував черевики і повертався до палацу.

 

     У нашому селі в кожнім домі є Олексій

 

     Поет любив гуляти біля карстових озер. Часто виходив на скелі неподалік. Там дуже гостре каміння. Землі на них мало, але ростуть у камені сосни й берези. Ті скелі досі називають Франковими. Дослідник творчості митця Роман Горак був у селі. Казав, що початки "Зів"ялого листя" формувалися тут, на цих скелях. Бо жив поет у Вікні саме після розлучення з Ольгою Рожкевич.

 

     Є серед тих скель Бузкова. Колись дідич звелів обсадити гору чотирма сортами бузку. Квіти рожевого, фіолетового, вишневого і білого кольорів привезли з Відня. Вони і досі щороку цвітуть.

 

     — А он там, біля Бузкової скелі — Лебедиха, — усміхається Чемера. — Старожили казали, що птахи прилітали і гніздилися на тій горі. Одна жінка їх доглядала. Чи то і прізвище вона мала Лебідь, чи то тільки називали її так  односельці. Син її називався Олексій. Дуже любив лебедів. Відтоді у нашому селі найпопулярніше ім"я — Альоша. У кожнім домі є Олексій. Як не маленький, то великий.

 

     На місці гір Медоборів було Сарматське море

     Посеред степу на висоту 90–100 м піднімаються гори. Їх називають Товтрами. Це залишки великого рифу, що існував 15–20 млн років тому у водах теплого Сарматського моря. Нічого подібного немає в усій Європі. Пасмо гір стало унікальною пам"яткою геологічного минулого. У цьому куточку Тернопільщини  1990 року на площі майже 10 тис. га створили природний заповідник Медобори. Одне з його чудес — бездонні карстові озера.

Всі новини
Переглянуто 2183 раз

Залиши коментар

Коментарі (0)